Щоб на нашій планеті продовжувалось Життя, Земля має бути живою.
Геохімічний принцип збереження Життя
ГІПЕРІМПАКТ
Сказать не скажете, але подумаєте - придумав дурню про якийсь Гіперімпакт і полоще нам мізки. Так би воно так, якби ця подія не мала прямого відношення до появи Життя на нашій планеті. Справа в тому що в біохімії, яка досліджує як саме воно виникло, є проблеми, які не можна усунути в рамках цього наукового напрямку. Наріжним каменем цієї проблематики являються “перші реплікатори”.
Тут слід заявити про своє кредо - ніщо не забороняє розглядати Життя як хімічний Сигнал, що несе і передає інформацію в часі, записану на РНК/ДНК, шляхом реплікації (про ДНК більше не згадуватимемо, бо вона ніякого відношення до виникнення Життя не має).
Як відомо у вузьких колах реплікація РНК відбувалася і продовжує відбуватися за допомогою ферментів у вигляді РНК ланцюжків, упакованих в певний спосіб (РНК полімераза, РНК-репліказа, РНК - геліказа…). Нема ферментів - нема реплікації, нема реплікації - нема ферментів. З чого ж тоді все почалося!?
Це глухий кут біохімії, з якого самотужки ті що вчені, через пошук все нових і нових напрямків хімічних реакцій, вибратись не можуть. Не просять але явно потребують допомоги зі сторони від необтяжених знаннями хімії, бо ситуація в яку вони попали дуже нагадує дилему - “що було перше, яйце чи курка?”. Вирішується еволюціоністами в такий спосіб - яйце (реплікація), з якого вийшла перша курка (РНК-фермент), мала відкласти тварина, схожа на курку, але не курка. Ясна річ, Біблія вирішує цю дилему на користь курки - вона була першою...
В нашому випадку, в ролі тварини схожої на курку могла виступати всім відома полімеразно-ланцюгова реакція (ПЛР-ПЦР) у якої реплікація може відбуватися термоциклічно, через нагрівання-охолодження, тобто без ферментів.
Гіпотеза 1. Виникнення Життя підтримувалося полімеразно-ланцюговою реакцією, основаною на безферментативній реплікації РНК.
Це зараз, щоб підвищити ефективність роботи термоциклера або ампліфікатора, ПЦР-тести роблять з ферментами-каталізаторами… Нічого не залишається як припустити, що подібна машина, тільки набагато грандіозніша, деякий час працювала на планеті Земля. Мова йде про планетарний ампліфікатор, що міг виникнути не інакше як внаслідок Гіперімпакту...
Другим наріжним каменем проблематики у біохімії, пов”язаної з виникненням Життя, являються цеглинки, з яких вона складена - нуклеотиди. Вірніше - та неймовірна кількість нуклеотидів яка утворилася в невідомий спосіб на нашій планеті. Наприклад один грамм гумусу містить 6 млрд. нуклеотидів, в кожній нашій клітині міститься копія всього геному - понад 3 мільярдів пар нуклеотидів, хоча Еволюція могла обійтися, закомплектувавши ними лише статеві клітини. Напрямки хімічних реакцій, які ведуть до синтезу нуклеотидів в наших організмах дуже складні. Набагато простіше взяти і з”їсти щось їстивне. До речі нуклеотиди були першою їжею клітин на нашій планеті. Сладаються з трьох сполук - вуглеводу рибози, азотистої основи та залишку фосфорної кислоти. Просто так у воді ці сполуки не синтезуються, питається - звідки нуклеотиди взялися? Більш за все вони були синтезовані з простих хімічних елементів під тиском і відкладені у вигляді солей ще до конденсації води на поверхні планети в якій потім розчинилися, утворивши перший бульон Життя. На жаль наука не розглядає можливі напрямки хімічних реакцій під тиском, які ведуть до синтезу нуклеотидів в реакційних пустотах під тонкою базальтовою корою, утвореною на місці Гіперімпакту (Планетарный амплификатор)...
Гіпотеза 2. Відповідальним за активну сейсмічну і вулканічну діяльність планети Земля являється її аномальне стиснення.
Завдяки йому наша планета жива - дрейфує тектонічними плитами, здригається землетрусами, стравлює надлишковий тиск вулканами. В той самий час по нижнім орбітам обертаються геологічно мертві планети Меркурій, Венера. Вони хоч і не дуже, але сплюснуті гідростатично. Венера взагалі має форму кулі, бо дуже повільно обертається навколо своєї осі (243 доби). Самим цікавим є те, що напрямок цього обертання протилежний всьому тому що обертається в Сонячній системі. Очевидно колись у Венери безконтактно було відібрано весь момент осьового обертання…
Попри те що Марс утворився пізніше і в принципово інший спосіб чим решта планет земної групи - гіпотеза нижче, він теж сплюснутий так як треба - 0.0589 (період обертання в 24 години 37 хвилин). До речі, марно шукати Життя на Марсі, хоч там колись текли ріки води.
Гіпотеза 3. Хімічний Сигнал не може поширюватись в часі на поверхні гідростатичних за формою планетах, тому що вони геологічно мертві.
Не мною сказано, але для того щоб існувало Життя, треба щоб планета була жива. Наша планета теж помирає, бо із-за перерозподілу моменту імпульсу в системі Земля-Місяць, вона сповільнює осьове обертання, через що "лещата обручів" які її стискають, поступово слабнуть. Вони "впадуть" коли кутова швидкість осьового обертання зменшиться до - доба за 27.2 години. Тоді сила, що її стискає, обнулиться і Земля геологічно помре, бо знову стане гідростатичним еліпсоїдом Ньютона.
Гіпотеза 4. Ми живемо в еру геологічної агонії планети Земля,
Нам пощастило, бо можна не лякатись що знову розкриються ями всередину Землі і розплавлена магма заллє трапами всю Західну Сибір чи Індостан, а галогени отруять атмосферу і води світового океану. Апокаліпсис може статися хіба що від зіткнення з астероїдом, але ця проблема уже може бути вирішена в технічній площині.
Парадокс Еверндена полягає в тому що Земля завжди була стиснута і завжди мала форму геоїда, бо змінити її без зовнішнього впливу забороняє Закон збереження моменту кількості руху (момент імпульсу) осьового обертання планети.
Цим парадоксом Евернден примушує нас визнати - колись наша планета зазнала зовнішнього впливу, в результаті якого її поверхня набула форму геоїда. Очевидно, до цього вона подібно до інших планет мала форму сильно сплюснутого гідростатичного еліпсоїда обертання. І тут раптом - бац! Невідома сила затягла на “декілька дірок” екваторіальний пояс, видавив наче їжу в горло розплавлену речовину до полюсів. При цьому зменшення екваторіального радіусу планети супроводжувалось збільшенням полярного - Земля деформувалась і стала геоїдом, придатним для виникнення Життя.
Гіпотеза 5. В результаті зовнішнього впливу Земля миттєво втратила вагому частину моменту імпульсу осьового обертання.
Яскравим прикладом являється Венера, яка крім того що втратила його повністю, стала обертатись в зворотньому напрямку, тобто зайшла в “мінус” по моменту осьового обертання. Нагадаю, всі планети і їх супутники обертаються як Сонце - проти годинникової стрілки, бо так оберталась протопланетна хмара газу і пилу з якої вони утворилися.
Більш за все це трапилось в результаті однієї і тієї ж астрономічної пригоди. Венера дає можливість прикинути коли це сталося. Для того щоб зупинити її обертання і розвернути в протилежний бік треба щоб траєкторія ударної планети, яка створила цю подію, лежала в площині екліптики Сонячної системи, а сама вона летіла між Венерою і Землею назустріч осьовому обертанню Венери але в напрямку орбітального руху планет. При цьому Венера мала знаходитись в розплавленому стані, тобто здатною до гіроскопічного самобалансування. За цих умов під дією гравітації ударної планети на Венері могла виникнути грандіозна хвиля розплавленої матерії, здатна загальмувати її осьове обертання. В тому разі якби це трапилось після того як Венера охолола і стала твердою, ударна планета потягла б її за собою і зараз нам прийшлося дивуватися - а чому це її орбітальний рух відбувається по витягнутому еліпсу, як у Меркурія?
Сучасна астрофізика пророкує, що Меркурій за ідеєю мав би обертатися синхронною орбітою - обертання навколо своєї осі і навколо Сонця відбувалося таким чином, що планета завжди б дивилася на світило однією стороною. Так як це робить Місяць і майже всі супутники Юпітера і Сатурна. Але цього і близько нема. Тобто в цій астрономічній події, яка призвела до появи парадокса Еверндена і виникнення Життя на Землі, дотично взяв участь ще й Меркурій. Ударна планета змінила його орбіту з кругової на еліптичну яка “петляє”. Це видно по малій кутовій швидкості осьового обертання - доба за 58 годин. До речі, Венера обертається навколо Сонця майже по колу, у неї найменший ексцентриситет 0.0068 серед усіх планет. Для порівняння - у Юпітера 0.049, у Землі - 0.0167. Зрозуміло чому - зовнішній вплив був майже повністю знівельований втратою моменту імпульсу осьового обертання. Це легко показати на клубку з ниткою. Якщо потягнути його за кінець нитки, то він стане переміщатися тільки тоді, коли скінчиться нитка - а до того буде обертатися. Більш за все теж саме було з Венерою.
Гіпотеза 6. Зовнішній вплив на планети земної групи трапився, коли матерія планети Венери була ще в розплавленому стані.
Нам страшенно повезло - ударна планета не оминула Землю. Більше того, наша планета попала на Імпакт з втратою моменту імпульсу і деформацією поверхні від сили стиснення, яка виникла із-за переформатування планети за моментом інерції. Незначний ексцентриситет орбіти Землі вказує на миттєвий характер Імпакту, бо він не додав Землі ні в кількості руху, ні в моменту імпульсу орбітального обертання. Про втрату моменту імпульсу осьового обертання свідчить менший екваторіальний радіус геоїда, чим він міг бути у гідростатичного еліпсоїда такої самої маси і якби він обертався з такою ж кутовою швидкістю.
Деформація гідростатичного еліпсоїда обертання, яким була Земля до Імпакта може свідчити про тверду земну кору на момент удару - ось звідки граніти під материками.
Гіпотеза 7. Материки - осколки первісної кори.
Якби Земля не мала жорсткого панциря, а вся була розплавлено-пластичною як Венера, то втрата частини моменту імпульсу осьового обертання через гіроскопічне самобалансування призвела б до переформатування одного еліпсоїда обертання в інший, менш сплюснутий але такий же гідростатичний. Цього не трапилось - Землю після удару деформувало в геоїд, а отже, панцир земної кори на момент удару уже мав певну жорсткість.
Миттєве зменшення моменту інерції відбулося в основному за рахунок втрати маси, вибитій транзитною планетою з екваторіальної області Землі - можливо зараз там Тихий океан... Тут виникає питання про масштаб зіткнення, тобто про величину цієї маси. Питання стоїть так - це був Імпакт, в результаті якого на навколоземну орбіту була викинута речовина рівна масі Місяця, що офіційно визнається наукою, чи подія була більш грандіозною?
Важко не погодитись, що втрата Землею частини моменту імпульсу осьового обертання, пропорційного одній масі Місяця m - навіть якщо вона була вибита з екваторіального поясу, явно недостатня для переформатування гідростатичного еліпсоїда в геоїд. А якщо до цього додати силу стиснення, яка запустила геологічну еволюцію планети наперекосяк і тим самим створила умови для виникнення Життя.... Мова може йти про значно більший масштаб катастрофи - це був Гіперімпакт! В навколишній простір вилетіло значно більше земної речовини, тобто Місяць за масою мав би бути в десятки раз більший. Відповідно ударна планета теж мала бути в рази масивнішою за Землю. Щоб повірити в це достатньо глянути на цей малюнок.
