Сила Гіроскопічного Самобалансування

Миттєве набуття додаткового моменту інерції планетою, що обертається навколо осі, породжує “п”яту” силу, яка за рахунок деформації форми планети та перерозподілу розплавленої речовини всередині її, намагається цю зміну нівелювати.

Гіпотеза "п”ята сила"

СИЛА ГІРОСКОПІЧНОГО САМОБАЛАНСУВАННЯ

Нагадаю, в попередній статті “Парадокс Еверндена” була висунута Гіпотеза “П”ята сила” яка дозволяє зняти заявлений Евернденом парадокс, суть якого полягає в тому що наша планета завжди була аномально стиснута і ніколи не мала форму гідростатичного еліпсоїда обертання. В процесі пошуку доказів того що це не так, що колись планету стиснула і продовжує тримати в своїх лещатах сила, породжена миттєвою втратою моменту інерції, був отриманий несподіваний висновок - гори на Землі, планетах та їх супутниках утворилися під дією сили, породженої миттєвим набуттям моменту інерції від падіння астероїда.

І знову приходиться заходити на цілину, яку ніхто не пахав, або гори на які ніхто не піднімався, хоча здається вони постали завдяки миттєвому набуттю додаткового моменту інерції I+mr2. На жаль Ньютон пройшов повз, а вслід за ним наука, бо у всього що обертається на Землі зміна моменту імпульсу L=Iw відбувається за рахунок кутової швидкості обертання w при незмінному моменту інерції I. Так у дзиги, що обертається, зменшення моменту імпульсу L із-за тертя в точці опори здійснюється через зменшення кутової швидкості обертання w. Те ж саме у гіроскопа - через тертя в точках підвісу зменшується кутова швидкість обертання w а разом з нею момент імпульсу L. Земля теж втрачає момент імпульсу через зменшення кутової швидкості обертання w. Його потихеньку відбирає Місяць через механізм припливного тертя. Він сам в такий же спосіб уже давно втратив момент імпульсу осьового обертання. Як так? - скажете ви, ніщо не вказує що на Місяці плескались океани води. А їх не було ні на Меркурії, ні на Венері. Хіба що на Марсі чи супутниках Юпітера та Сатурна, бо всі вони, окрім двох - Іо і Місяця, льодові. І тим не менш вони втратили осьовий момент обертання і тепер обертаються синхронно, тобто повернуті одним боком як наш Місяць. Більше того, через припливне тертя Плутон вступив в спін-орбітальний резонанс зі своїм супутником Хароном і тепер при синхронному обертанні вони дивляться один на одного. Це якби наш Місяць завис в небі як лампа на стіні, а Земля стала такою ж лампою для Місяця.

Нічого не залишається як припустити - більшість із них втратили момент імпульсу осьового обертання L ще тоді, коли знаходились в розплавленому стані. Тобто робочою рідиною в механізмі припливного тертя являлась не вода, а речовина в рідкому агрегатному стані. Якщо зараз по поверхні світового океану, притягнуті гравітацією Місяця біжать дві хвилі-антиподи, то тоді по поверхні всіх твердих планет теж бігли два виступи-антиподи розплавленої матерії, яких тягла за собою гравітація Сонця. Чому два? - а ви уявляєте обертання в піруеті однорукого фігуриста?…

На прикладі дворукого фігуриста розглянемо зміну кутової швидкості обертання коли виконується Закон збереження моменту імпульсу L= Iw = const. При цьому знехтуємо тертям ковзанів. Нагадую що до цього ми розглядали обертання, які супроводжувались втратою моменту імпульсу L.

Обертання фігуриста в піруеті прекрасно ілюструє що відбувається, коли змінюється момент інерції I - якщо руки викидають в бік то зменшується кутова швидкість обертання w і навпаки - збільшується, коли притискають їх до тіла. Таке “перетікання” моменту інерції в кутову швидкість і навпаки стає можливим із-за мізерної інерційності обертання тіла фігуриста. Ось чому у фігурне катання не беруть дітей схильних до повноти. У планети теж є свої “руки”, які можуть змінювати момент інерції, але із-за його гігантської величини I=⅖ MR2 подібне перетікання моменту інерції I в кутову швидкість w, з тим щоб виконувався Закон збереження моменту імпульсу L = Iw = const являється неможливим. На заваді стоїть сила Коріоліса, породжена величезною інерцією обертання.

Визначення. Тут і надалі миттєвим набуттям будемо називати таку зміну моменту інерції планети чи супутника, за якої не змінюються ні момент імпульсу L= const , ні кутова швидкість обертання w = const.

Справедливо виникає запитання - що ж тоді може змінюватися при миттєвому набутті додаткового моменту інерції I = I0 + mr2, якщо у Законі збереженні моменту імпульсу L= const і w = const ? Серед трьох букв L= Iw заплутатися неможливо Нічого іншого не залишається як визнати - при миттєвому набутті додаткового моменту інерції + mr2 має змінюватись… момент інерції I !!! Він повинен зменшуватись на -mr2 з тим щоб нівелювати набутий момент інерції I = I0 + mr2 - mr2 = I0 .

Іншими словами, при миттєвому набутті моменту інерції має виконуватись не тільки Закон збереження моменту імпульсу L= const але й Закон збереження моменту інерції I= const.

Ці два закони породжують силу, яка намагається змінити форму планети через деформацію поверхні та перерозподіл речовини з тим щоб зберегти status quo по моменту інерції. Сигнально назвемо її “п”ятою”, бо про чотири нам давно відомо.

Напевно всі здогадались що це за “руки” у планети, якими вона може миттєво змінювати свій момент інерції. Однією “рукою” може бути виступ води, зібраної гравітацією Місяця з поверхні світового океану, другою - такий же виступ по той бік від осі обертання. Звідки беруться припливи і відпливи ви ще можете пояснити своїм онукам, попри те що на поверхні океану гравітація Місяця в 300 тисяч раз слабша за земну. Все дуже просто - водяний горб під Місяцем піднімається з води, зібраної з величезної площі світового океану тангенціальною складовою сили місячного тяжіння. Більше того, в цьому напрямку деформується земна кора. Супутникова лазерна геолокація на екваторі показує горб висотою в 50 см, який разом з водяним виступом біжить по дну світового океану вслід за Місяцем.

Але на вас чекає велике розчарування, якщо зайдете у Вікіпедію а потім спробуєте особливо прискіпливим онукам пояснити - чому припливи і відпливи трапляються два рази за добу. Або, що те саме - чому по поверхні світового океану біжать два водяних виступи, а під ними по дну два горби. Марна справа. Навіть Ньютон не зміг задовільно це пояснити. Паризька Академія наук вимушена була виставити премію тому хто це зробить. Ну а за гроші наука може все. Бабло збив Лаплас, бо за підрахунками, отриманими з запропонованої ним теорії, маса Місяця мала бути у 80 раз менша за земну (1/81), а у Ньютона в 40 раз. Чисельні відео з поясненням вчителями фізики цього феномену породжують ще більші сумніви, бо там обертання не фігурує зовсім, хоча саме воно робить Землю “дворукою”. Відписати другий горб-антипод на відцентрову силу Землі, чи системи Земля-Місяць теж не вдається - відцентрова сила однакова у всіх напрямках (ізотропна). Тому всі брешуть в міру своєї фантазії. Нижче пропонується дуже просте пояснення цього феномену через гасіння миттєво набутого додаткового моменту інерції, який утворює водяний горб з боку Місяця.

Уявімо, що ми можемо вимкнути гравітацію Місяця та зупинити обертання Землі. Для простоти Сонце взагалі не будемо приймати до уваги. За цих обставин водяні горби щезнуть. Якщо тепер увімкнути гравітацію, то на поверхні океану з”явиться один водяний горб, який буде наче прив”язаний слідувати за Місяцем. При цьому не може йтися ні про яке миттєве набуття додаткового моменту інерції, бо планета не обертається, а отже L= 0. Якщо запустити обертання, то горб масою m додасть планеті в моменту інерції. За теоремою Штейнера - I=I0+m(r+h)2, де I0 - момент інерції планети до вмикання гравітації Місяця, r - відстань від осі обертання до поверхні океана, h - висота водяного горба. Це не все що додастся до I0 - по той бік від осі обертання підніметься горб-антипод з таким же додатковим моментом інерції m(r+h)2. В результаті маємо I=I0+2m(r+h)2.

Тепер про те що віднімається - про відпливи або водяні ями, які зменшують момент інерції планети. Їх теж дві - за теоремою Штейнера момент інерції водяних ям 2m(r-h)2. Звідси сумарне значення моменту інерції планети після увімкнення гравітації Місяця і обертання планети - I=I0+2m(r+h)2 - 2m(r-h)2. Знехтуємо висотою h горба (ями) в 50 см у відкритому океані і отримаємо такий результат -

I=I0+2m(r+h)2 - 2 m(r-h)2= I0+2m(r)2 - 2 m(r)2=I0

I=I0

Ми отримала очікуване - Закон збереження моменту інерції. Іншими словами - додатковий момент інерції водяного горба, піднятого гравітацією Місяця-Сонця, нівелюється припливом у вигляді горба-антипода та відпливами у вигляді двох водяних ям. Очевидно теж саме відбувається всередині Землі, бо лазерна локація супутниками показує що по дну океану вслід за Місяцем біжать два горби деформованої земної кори. Якби Місяць завис на геостаціонарній орбіті, то з них на поверхні Землі сформувалися б два гірські масиви-антиподи, а по бокам між ними ями або провалля заповнені водою. Це тонкий натяк на Каспійське, Чорне та Середземне моря з одного боку Гімалаїв, та на Маріанську западину - з другого. Всі вони лежать на одній широті з Гімалаями. Справедливо виникає питання - де той горб-антипод, додатковий момент інерції якого все це сформував. Зрозуміло що це не із-за Місяця. Для того щоб узнати, достатньо спицею проштрикнути глобус Землі через Еверест перпендикулярно осі обертання. Попробуйте і ви переконаєтесь, що вона вийде майже в центрі Мексиканської затоки. Там ви побачите ударний кратер Чиксулуб діаметром 180 км і з глибиною 20 км. Кратер утворився 66 млн років тому від удару астероїда діаметром 10 км. Саме в цей час з протилежного боку піднялися Гімалаї, потекли деканські трапи і мідним тазом накрились динозаври. Здавалось би кращого доказу і не треба - не гравітація Місяц а астероїд, тим що впав майже на екваторі, закинув на Землю додатковий момент інерції. Але бентежить недостатньо грандіозний масштаб катастрофи. Для того щоб підняти Гімалаї, Тянь Шань і Кавказ малувато поперечника астероїда в 10 км і кратера в 180 км. Між іншим на Меркурії і Венері видніються сліди кратерів в 500 км... Проблема знімається наступною гіпотезою -

Гіпотеза. Мексиканська затока, а можливо і Карібське море, сформовані ударним кратером від астероїда з поперечником в декілька сотень км.

Це гіпотеза із розряду тих, які не треба доказувати - кожен неупереджений, кинувши один тільки погляд на карту, може пересвідчитись що так воно й було. Гіпотеза про Мексиканську затоку була висунута в 2002 році Стейтоном, але не знайшла підтримки наукового соціума.

Важко позбутися думки, що припливні хвилі-антиподи та гори-антиподи разом з водяними ямами-відпливами та низинами, крім того що гасять миттєве набуття додаткового моменту інерції, являються тягарцями-компенсаторами гіроскопічного балансування нашої планети. Функціонально такими самими як на ободі колеса автомобіля. Різниця в тому, що останні виставляє на спеціальному стенді шиномонтажу людина, а гори чи водяні горби припливів піднімає Закон збереження моменту інерції. Заявлену “п”яту” силу, яка його виконує, назвемо силою гіроскопічного балансування (СГБ), адже планети та їх супутники являються гігантськими гіроскопами, які вільно обертаються навколо центральної осі з максимальним моментом інерції.

Як відомо, критерієм, за яким оцінюють ступінь гіроскопічного балансування гіроскопа, являється величина кута прецесії осі обертання. Очевидно, у всіх твердих планет сонячної системи та супутників при їх формуванні із диску протопланетної хмари він був нульовий, бо кожна з планет являла собою гідростатичний еліпсоїд обертання. Тобто в своїй геологічній еволюції тверді планети проходили через етап, коли їх речовина, розігріта гравітацією, знаходилась в рідкому агрегатному стані. Саме тоді вони були ідеально гіроскопічно відбалансовані. Такими б і дійшли до нас, якби охолодження планет не супроводжувалось важким планетним та астероїдним бомбардуванням, внаслідок чого змінювалась форма та рельєф планет чи супутників. Гасити додаткові моменти інерції і гіроскопічно балансуватися могли ті планети, які під скафандром здатної на деформацію твердої кори містили достатньо розплавленої речовини

В невагомості під дією сил поверхневого натягу краплина рідини або речовини в рідкому агрегатному стані має форму кулі. Та ж сама куля, що обертається, набуває форму еліпсоїда, сплюснутість якого визначається швидкістю кутового обертання, а вісь обертання перпендикулярна площині екліптики, якщо це планета. У всіх цих випадках зазначена куля або планета характеризується нульовою прецесією обертання.

При поступовому охолодженні у відсутності зовнішніх впливів у вигляді ударів астероїдів або транзитних планет, куля стає льодяною або твердою планетою, у якої залишається форма сплюснутого еліпсоїда обертання з нульовою прецесією. З усього що є в Сонячній системі таким небесним тілом являється супутник Юпітера Європа. Попри подзьобану кратерами від ударних астероїдів поверхню ще одним кандидатом на космічну невинність являється Меркурій, бо має майже нульову прецесію - 2 кутові хвилини. Венера, попри всі плітки, гори, моря-кратери теж претендує на цнотливість - у неї прецесія складає 2 кутових градуси. Наша Земля має прецесію 24 градуси. Для планети такий кут може свідчити тільки про жахливу аварію в якій вона побувала, тобто про величезну втрату власного моменту інерції. Це попри те, що під тонкою твердою земною корою було море розплавленої речовини, але масштаб катастрофи був такий що Земля не змогла оклигати і звернула на шлях неправильної геологічної еволюції, який призвів до виникнення і поширення в часі хімічного Сигналу під назвою Життя…

Такий же кут прецесії і у Марса. На його поверхні добре видно сліди падіння велетенського астероїда - стесана четверть північної півкулі. Можливо на момент катастрофи Марс сильно охолонув і не було чим догасити додатковий момент інерції та гіроскопічно балансуватись.

Сумною була доля у планет та супутників, які охололи, не дочекавшись закінчення планетного та астероїдного бомбардування. Під час миттєвого набуття додаткового момента інерції від падіння астероїдів вони не могли переформатуватись і виконати Закон збереження моменту інерції. Більш за все їх розірвало силою гіроскопічного самобалансування з тим, щоб сумарний момент інерції шматків-астероїдів став більшим на величину додаткового моменту інерції. На це можуть вказувати два пояса астероїдів у Сонячної системи.

На відміну від миттєвої повільна зміна моменту імпульсу планет і супутників Сонячної системи могла відбуватися виключно через механізм припливного тертя. Це не я придумав - до цього вже прийшла наука. Навіть зараз механізм припливного тертя не заржавів, а працює як годинник між Землею і Місяцем. А на гарячій стадії формування планет і супутників таке відбувалося повсюдно в Сонячній системі. Тільки якщо зараз цей механізм працює на воді Світового океану, то тоді - на речовині, яка знаходилась в рідкому агрегатному стані. Тобто гравітація тягала за собою по поверхні а потім під твердою корою розплавлених планет і супутників не воду, а дві хвилі розплавленої речовини і в такий спосіб гальмувала їх обертання. В результаті майже всі супутники газових планет-гігантів обертаються синхронно, тобто одним і тим же боком до планети як наш Місяць, бо у них співпадає період осьового і орбітального обертання. Був час що так само оберталися відносно Сонця найближчі до нього планети Меркурій та Венера. На це вказують близькі періоди осьового і орбітального обертання. Кому цікаво - у Меркурія період осьового обертання 58.6 земної доби, а орбітального 88 , у Венери відповідно 243 і 224.7. Начебто все чудово, заковика тільки в тому, що Венера обертається навколо осі в інший бік чим всі планети Сонячної системи крім Урану. Більш за все осьове обертання Венери з періодом 243 доби була зупинено, а потім закручено в протилежний бік з періодом 224.7 через той самий механізм припливного тертя транзитною планетою, яка пролетіла повз назустріч її осьовому обертанню. Можливо саме вона потім вдарила по дотичній нашу планету, вибив з неї Місяць і Марс, але це зовсім інша історія….

В “Парадоксе Еверндена” ми уже пройшлися слідами миттєвого набуття додаткового моменту інерції на планетах Земля і Марс. Найпереконливіший доказ кинувся в очі на Марсі. Нижче з карти прекрасно видно, що по той бік планети від місця падіння велетенського астероїда (рівнина Еллада) піднялося плато Фарсіда, а на ньому космічні за масштабами три вулкани-антиподи та гора Олімп, вершина якої викинута в найближчий космос. Між ними та місцем падіння астероїда на цій же широті, як і має бути при гасінні додаткового моменту інерції, тягнеться “кам”яна яма” долини Марінер довжиною 4500 км з проваллями глибиною 11 км, та шириною до 600 км. Нічого подібного в Сонячній системі немає і близько.

Більш за все планета не змогла до кінця гіроскопічно відбалансуватися, бо нема другої “водяної ями”, тобто западин порівняних за масштабами з долинами Марінер. Про це може свідчити велика прецесія осі обертання Марса 24 кутових градуси

“Водяна яма” у вигляді долини Марінер

Погодьтесь, одного доказу існування сили гіроскопічного самобалансування планети, навіть якщо він такий переконливий, малувато. В пошуках інших, не менш переконливих, відправимось на американському “Магелані” до Венери. Планета дуже дивна, якщо порівнювати Землею. Такою була б наша планета, якби не попала в аварію (Гіперімпакт) з миттєвою втратою моменту імпульсу осьового обертання. Ретроградне осьове обертання Венери не залишає підстав думати що вона проскочила між двома крапельками в епоху важкого планетарного бомбардування. Більш за все вона теж попала, безконтактно …

Будемо шукати найвищі гори, щоб переконатись - по той бік від осі на тій же широті знаходиться ударний кратер астероїда закритий рівниною. Такими на Венері майже під північним полюсом являються гори Максвелла разом з патерою Клеопатра та меншими вулканами. Очевидно вулкани слугували форсунками, через які розплавлена речовина з надр планети подавалась на її поверхню щоб гасити додатковий момент інерції від удару астероїдом. З фото нижче легко бачити - “надра” знаходились під північним полюсом. Більш за все звідти відбиралась речовина, бо там у неї нульовий момент інерції. Через те, що вона була відібрана не по бокам а з під полюса (в центрі), поверхня під ним просіла, сформувавши рівнини Снігурки та Лоухи. Незначна прецесія Венери (2.64 град.) свідчить про успішно проведене гіроскопічне самобалансування планети після інкорпорації велетенського астероїда. Немаловажну роль зіграло те, що удар прийшовся не в екватор а у високі широти...

На Землі південний полюс теж просівший - впадина на 30 метрів, бо вибрана з під нього речовина з нульовим моментом інерції пішла на латання вибоїни в районі екватора, туди де гіпотетично зараз Тихий океан. Йдеться про Гіперімпакт з миттєвою втратою моменту імпульсу. Але це зовсім інша історія, до якої ми ще повернемося....

Північний полюс лежить на межі рівнин (Снегурочки і Лоухи (фіолетовим) в центрі. Земля Іштар (червоним) і гори Максвелла (біла пляма) нижче. По той бік полюса рівнина (фіолетовим) - гіпотетичне місце падіння велетенського астероїда.

Пошуки слідів гіроскопічного самобалансування на Меркурії не дали очікуваного результату. Високих гір немає, а вся планета залита лавою і пощерблена ударними кратерами. Серед них виділяється 1500-кілометровий басейн рівнини Спеки, сформованої ударом велетенського астероїда. Протилежна відносно осі обертання ділянка планети вирізняється сильно перетятим рельєфом застиглої лави. Я не міг би при всій своїй фантазії... але вчені легко пояснюють цей феномен фокусуванням сейсмічних хвиль від удару астероїдом - хай Бог їм помогає….

Меркурій. Червоним позначено позитивні аномалії сили тяжіння (там де астероїд). Видно велику аномалію на півночі рівнини Спеки.

Як на мене, більш за все Меркурій не встиг охолонути і астероїд, пробивши тонку кору, став частиною тіла планети. Гори з того боку не могли постати (не було “фундаменту”) і тому гіроскопічне самобалансування планети відбулося через витоки лави. На це вказує ідеальна точність з якою це було зроблено - прецесія Меркурія складає приблизно 2 кутові хвилини.

Пошук вирішального доказу на поверхні планет земної групи не увінчався успіхом - слідів багато, але такого, який міг би переконати навіть Хому невіруючого, знайти не вдалося. Наприкінці, на всяк випадок вирішив глянути що робиться на супутниках газових планет-гігантів.

Перше що кинулося в око - ударні кратери на Тефії, льодовому супутнику Сатурна. З одного боку величезний ударний кратер діаметром 450 км, а з другого боку через 100 кут. градусів - згруповано декілька менших. Якщо розтнути Тефію меридіональною площиною по бісектрисі між ними, то її слід на поверхні супутника з протилежного боку пройде по... ні, не по гігантському хребту, як слід було очікувати від сили гіроскопічного балансування, а по величезному за довжиною каньону Ітака. Так, хребти є, але вони знаходяться на дні каньйона.

Тефія з ударними кратерами.

Більш за все “п”ятою силою” хребет було піднято, але фундамент із водяного льоду не витримав навантаження і все кудись провалилось. На це вказує невелика глибина каньйону 3-5 км, хребти на його дні та краї, підняті на висоту 05 км - де ви таке бачили?!

Розгорнута карта Тефії

Але найбільше вражає фото поверхні Япета, самого дивного серед усіх супутників Сонячної системи.

Джованні Кассіні не тільки першим (1671 р.) побачив Япета, але й здогадався чому на половині орбіти його не було видно - Япет був чорно-білим. Згідно його теорії Япет має бути припливно заблокованим з Сатурном, щоб зустрічати його одним і тим же боком - чорним. Цьому знайшлось просте пояснення - “жуки на лобовому склі”. Проблема була тільки в тому - звідки летять “жуки” тобто пилюка. Завдяки інфрачервоному телескопу “Спітцер” ця проблема була знята - пилюка попадає на “лобове скло” зі супутника “Феба”, який утворює навколо Сатурна власне газопильове кільце і летить протилежно всім супутникам Сатурна і Япету теж. Більш за все цей супутник був захоплений гравітацією планети, бо його обертання являється ретроградним як до Сатурна так і до всіх його супутників.

Очевидно, Феба була захоплена Сатурном після того як Япет через механізм припливного тертя скинув кутову швидкість і попав в припливний полон, тобто став обертатися навколо своєї осі як наш Місяць і всі супутники Сатурна - синхронно, одним боком до планети. Як відомо в цьому випадку періоди осьового та орбітального обертання співпадають - Япет робить один оберт за 80 днів. Про що можна говорити за такої кутової швидкості?! Тільки про нікчемний момент імпульсу осьового обертання Япета, за якого навіть прищ у вигляді гори Говерли не міг вискочити при захопленні астероїда, бо сила, яка піднімає гори, пропорційна набутому додатковому моменту імпульсу.

Екваторіальний хребет Япета

Тоді що за диво ми бачимо із зонда “Кассіні”? - строго по екватору тягнеться велетенський гірський крижаний хребет довжиною в пів-екватора! Очевидно він піднявся в часи, коли Япет ще не втратив кутову швидкість обертання. Характерно, що хребет не суцільний - одні гори продовжуються іншими, а між ними розриви у вигляді рівнин. Космічний грецький горіх та й годі! Япет вражає не тільки масштабами розсипаного на окремі гори хребта (висота 13 км, ширина 20 км, довжина 1300 км), а ще й тим що той лежить строго на екватору, там де будь яка гора-антипод має максимальний момент інерції. Саме це не залишає місця для сумнівів - крижаний хребет гасить додатковий момент інерції викликаний падінням астероїдів. Складніше пояснити інше - чому ніде не видно “льодяних ям”, адже Закон збереження моменту інерції має виконуватися і для Япета. Більш за все вони існували а потім були затоплені водою із розтопленого астероїдами льоду і тепер ніщо не нагадує про їх існування, бо Япет сам весь із льоду.

Ще одне міркування відносно того, чому не гора-антипод чи гірський масив, а хребет-антипод на пів-екватора. Більш за все собака зарита в сопроматі - лід має в 5 разів меншу густину чим камінь і конструктивно не годиться для будівництва високих споруд.

Фото 4. Грецький горіх Япета.

Збільшуєш фото https://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/c/c6/Map_iapetus.jpg, дивишся що робиться на лінії екватора і тебе не покидає відчуття, що десь уже це ти бачив. Стоп!- тягарці на краю обода колеса автомобіля для усунення дисбалансу!

Фото 6. Тягарці-компенсатори

Ви скажете, тягарці на ободі колеса на стенді виставляє людина, а хто тоді піднімає гори вздовж екватору? Очевидно не Бог, а сила гіроскопічного самобалансування.

Гладкий Іван

igladim@gmail.com

15.01.2021